104 день війни… 104 день, як погляд в наших очах змінився. 104 день, як ми сивіємо так швидко, як дерева жовтіють восени. 104 день, як у нас все ще Лютий, хоча за вікном тепло і сонячно. 104 день, як ми працюємо на двох роботах, за одну з яких нам не платят, але отримуємо ми за неї набагато більше, ніж якісь там папірці. 104 день, як кожна українська сім’я збильшилася на 42 млн. братів и сестер. 104 день, як невпинно помирають найкращі з нас. Помирають за нашу волю й свободу, за нашу країну та наше майбутнє. 104 день, як понад 6 млн українців, розкидані по світу не за своїм бажанням, змушені сумувати за домом, куди не можуть повернутися. 104 день, як мені стало соромно спілкуватись російскою, хоча це мова якою спілкувалася все своє життя. 104 день, як ми відчуваємо напруження навіть у ві сні. 104 день, як я майже не плачу. Бо серце моє сповнене такою лютою ненавісттю і злісттю, що уся моя підвищенна емоційність трансформувалась у агресію та гнів, які несумісні зі сльозами. І це їсть мене зсередини, але дозволяє залишатися хоч би як зібраною і зфокусованою. А я просто хочу поплакати. Голосно і відверто поплакати. 104 день, як війна не вщухає, але зникає з інформаційного простору. 104 день, як наші будівлі і міста руйнються рашистськими Точками і Кінжалами, а вони (русня) кажуть що то вони нас асвабаждають. Ми не маємо права зупинятись, не маємо права мовчати! Будь ласка, продовжуйте говорити, кричати на весь світ про те, ЩО відбувається в Україні; поширюйте правду, поширюйте заклики допомагати. Донатити можна сюди: @savelife.in.ua @help_ukraine_center @masha.foundation @prytula.ua @kyivangels @lvi_na_jeepe Будь ласка, не зупиняймося! А я просто хочу поплакати. Але ж як?